Татяна Дудаш

МИКО И РУСАЛКА

Давно, давно то було... Прешло уж скоро 2 и пол вика. Там, на Карпатох, на Горнїци, у єдним малим валалчику у хторим було лєм даскельо хижки, жил зоз своїм стареньким оцом леґинь по мену Мико. Бул пишни, твардоглави, нємирни... Як и други з його валалу, и вон бул лєсоруб. Алє, гоч бул барз вредни, нє любел рубац древа. Якошик сановал високи дуби, випатрало му як кед би у себе чували тайни хтори скапу кед його шекера зарубе їх. Од шекери Мико волєл свою гушлю и шицким ше пачели його весели мелодиї хтори вон сам видумал. Любел свою вишивану кошулю, свой родими край и густи карпатски лєси.

Єдного рана пошол до лєса. Рушел по позантей драги. У єдней руки мал шекеру, а у другей гушлю. Сцел нарубац дасекльо стебла, а вец будзе одпочивац и грац. Алє, крочай по крочай, цошка го нагнало же би скруцел зоз драги. Мико знал же то годно висц на зле, же ше годзен страциц гоч як добре позна тото лєс. Прицаговала го якаш чаривна мелодия хтора ше чула глїбоко у лєше. Крачал помали, занєшени, обняти зоз сладким гласом. Кед уж бул досц блїзко же би добре чул тот глас, спущел шекеру, вжал гушлю и сциха заграл. Його мелодия и тот нїжни глас ше прелївали зоз жубором потоку, алє ище вше нє видзел хто то так шпива. Зразу го зашлєпела белавкаста шветлосц. Престал грац, заджмурел, а кед отворел очи збачел прекрасну дзивку - високу и билей твари, чарних власох, а очи єй були белави як лєтне нєбо. Стала у потоку док єй нємирна вода плюскала лїсти. Мала блядобелаву сукню хтора єй прекрашнє стала, а на себе мала заруцени били плащ. Любопитлїво патрела на Мика. И Мико ше припатрал на ню - таку чаривну и нєстварну.

- Хто ти? - опитала ше му.

Мико нє знал чи сцекац, чи одвитовац. Стал як скаменєни. Бул обчаровани з єй красу.

- Ми...ко...- лєдво виповед, а анї сам нє знал як од страху мал гласа. Вон ше єй нє опитал хто є, бо му було ясне же хто вона - Русалка! Русалка з потоку!

- Глас ци таки приємни як и мелодия на твоєй гушлї! - дзвонєл єй глас - Одграл би ши дацо за мнє? - умилно ше му опитала.

Мико нє могол одбиц. Заграл, а Русалка ше радовала. Мико ше єй попачел. А вон лєм грал и грал... Ище ше покус бал, алє кажди нови тон мелодиї и сладки Русалков ошмих го вше баржей ошмельовали.

- Нє така є страшна як сом чул од старших людзох - подумал Мико - а же є нє людске єство, то нє значи же нє ма шерцо и добру душу.

Ище дакус пограл, а вец нараз престал. Здогаднул ше же то уж нєскоро и же би ше му уж врациц дому. Русалка на ньго жалосно патрела, бо нє сцела же би ю зохабел саму. Вона барз осамена, бо ше людзе од нєй боя и керую ю. Сцела затримац Мика, же би го поцагла зоз собу до потоку и же би вєдно скапали у води. Алє, знала же го нє шме на силу ту тримац. Мико почувствовал єй думки. Обецал же ютре знова придзе и же єй будзе ище вельо грац. А вец пошол, анї ше нє обрацал. Кед сцигол до валалу, нїкому нїч нє гуторел о Русалки, а кед би и дацо повед - бизовно би му нїхто нє верел. Рано знова пошол на тото исте место. Русалка ше му барз зрадовала. Дакус приповедали, а вец вон заграл, а Русалка шпивала. Полюбели ше и стретали ше на потоку кажди дзень. Були барз щешлїви.

Алє, єдного вечара Мико од свойог оца дознал новосц: селя ше на юг, до Панонскей ровнїни. Тото му предложел єден приятель, а вон з одушевийом пристал.

- Нє перши там идземе - прешвечовал Мика - там збудуєме церквочку, та школу, а годни зме и себе направиц хижу векшу од тей, бо там жем барз плодна и мож вельо заробиц. Ша, и сам нє любиш рубац древа! Поме!

Но, Микови ше нє любело. Прецо би ишли так далєко кед им и ту добре. Нє сцел зохабиц тоти гори, лєси и пажици, родни край. И Русалку. Барз полюбел Русалку и вецей нє могол жиц без нєй. Уж би тоти ланци з родним крайом даяк и потаргал, алє ланци хтори приковали його шерцо за Русалку - нїґда! Оцец о тим нє сцел анї чуц, та ше му Мико мушел повиновац. А так ше му нє ишло!

Пошол ґу Русалки и шицко єй виприповедал. И вона ше зармуцела. Муша дацо здумац же би остали вєдно! Алє, як? Ша, вона Русалка,а вон - чловек. Русалка нє може зохабиц свой поток....

- Знам цо будземе! - скричала Русалка - Алє... нє знам чи можем таке од це глєдац. То барз опасне.

- Цо? Повец! Зробим шицко! - скричал Мико, а шерцо му моцно дуркало пре нову надїю.

- Можем постац права дзивка лєм кед вежнєш персцень од руслана хтори жиє у подножю Карпатох. Добре ме слухай и запаметай: кед зидзеш до долїни, поглєдай найвекши дуб. У рики, при тим дубе русланов дом. Кед слунко зайдзе, вежнї гушлю и заграй писню хтору сом шпивала кед зме ше упознали. Тото го ушпи. А ти скоч до води и зоз дна вежнї персцень. Алє,меркуй же би ши нє дотхнул рични рошлїни бо вон то почувствує и зобудзи ше. А вец будзе шицко готове. - застарано му потоковала.

- Розумим. Рушам такой рано - обецал Мико и притулєл свою Русалку, а вец ше врацел дому.

Мико вноци нє могол заспац. Бал ше, алє любов спрам Русалки му давала шмелосц. Рано вчас станул и такой рушел же би го оцец нє видзел. Ишол през лєси и пажици. Осторожно ше спущел до долїни. Лєгко пренашол стари дуб бо бул векши од шицких других, а лїсце му було вельо желєнше од других древох. Причекал же би зашло слунко, а вец вжал гушлю и заграл гевту умилну мелодию своєй Русалки. Пришол час. Спущел гушлю на побрежє и скочел до води. Як кед би ше бал же ше од страху оддума.

Вода була мутна, у нєй було полно мулю. Требало му часу же би ше очи звикли на цмоту. Збачел руслана хтори мал желєну кошулю и панталони. Шиви длуги власи му прикривали заспани очи. Мико ше му цалком приблїжел и розпатрал дзе персцень. Бул на руслановим пальцу. Приблїжел ше му ище баржей и нагло му знял персцень. Швидко плївал горе, алє нє мерковал та ше з ногу замервел до алґи. Руслан ше зобудзел! Мико ище швидше плївал и випендрал ше на побрежє. О крадки час вишол и руслан. Мико нє знал цо робиц! Попатрел на гушлю, хвацел ю и дрилєл руслана до рики. Док ше ше вон мурял у води, Мижо скоком бежал до свойого валалу, а у рукох сцискал персцень. Бул щешлїви, гоч жаловал за гушлю хтора скапала глїбоко у рики з русалном. Випендрал ше на гори и такой одбегнул ґу Русалки. Вона го чекала при потоку. Барз ше му зрадовала. Мико єй дал персцень, а Русалка го такой положела на палєц. З персценя блїсло моцне шветло. Русалкова твар постала цмейша, а лїца червени бо у нєй преробела людска крев. Тераз годни остац вєдно! Пошли ґу Миковому оцови. Вон ше им зрадовал и дал им свой благослов. О даскельо днї рушели до нового, далєкого дому.

Русалка постала Иринка, алє за Мика вона и далєй остала иста, чаривна Русалка.